Причина не відступати: такі ж божевільні, незважаючи на пройдений тернистий шлях

 Автор статті -Деніел Патрік Уелч

9/2008

Я наштовхнувся на цю статтю, порпаючись у старих паперах. Написав я її ще 16 років тому, але мене вразило те, що її центральне повідомлення залишається надзвичайно важливим і в наш час. Отож в мене одразу виникло нестримне бажання натури письменника відкорегувати, зробити „оновлену версію” і покращити таким чином зміст і значення статті. Не буду кривити душею, що спершу мені подумалось, що в нас дах дійсно поїхав з усім шифером і кроквами, якщо ми досі не відступили і не полишили справу, яку розпочали 16 довгих років назад, достойно переживши незлічену кількість ураганів і потрясінь. Такі ж божевільні, незважаючи на пройдений тернистий шлях ( прийми мої вибачення, Пол) –а може, щасливчики, що можемо протистояти шаленому вихору. Першотвір говорить сам за себе.

***********

У вчителюванні одним з найбільш глибоких емоційних вибухів, що одночасно є і підводним каменем, являється ефект „американських гірок” –відчуття керування злетами і падіннями твоїх вихованців і спроба кайфувати від польотів разом з ними. Коли я проводжу співбесіду з потенційними вчителями і мені на запитання „Чому Ви хочете працювати в школі?”, кажуть: „Бо я просто люблю діточок”, то я, зазвичай, відмовляю таким кандидатам. Не спішіть подумати, що я не люблю дітей. Просто це трівіальний університетський трюк про казкове дитинство в школі, від якого, як на мене, смердить поверховістю. А дитинство –набагато глибше, воно включає і широко відкриті очі від здивування, і вперту егоїстичну злобу через нездійсненні мрії. Любов до дітей –це взаємоповага, справжнє розуміння дитячих можливостей і умінь. З того, хто забув те, як дражнився і насміхався з когось і те, як його виставляли на посміховисько в школі, не вийде файного вчителя, на жаль.  

Кататися на гірках може бути веселим, гнітючим, лякаючим заняттям –все й свій час. Без сумніву, нема нічого кращого, ніж спостерігати за тим, як росте і навчається дитина. Лише діти і домашні улюбленці можуть любити і цінити нас усім серцем без будь-якого зиску. Однак, падіння важчі для пояснення, і важчі для керування. Навіть моторошно стає, коли доводиться пояснювати дитині, що ти такий же пасажир, коли він/вона очікує, що ти керуєш перегонами. Коли дитинча благає вигадати що-небудь, щоб не піти до татка, всупереч вироку суду, але тобі нічого не залишається, як нанести душевну травму, сказавши прямо, що насправді ти не всесильний, як гадає дитяче сердечко. І ніщо так не спустошує, коли повністю присвячуєш себе справі, а натомість батьки бомбують тебе звинуваченнями, замість того, щоб допомогти вирішити проблему. У вчителюванні, так як і в житті, легше робити вигляд, що „моя хата з краю...”  

Однак сенс в тому, що ти втручаєшся, а не спокійненько спостерігаєш. Не можна зіскочити з гірки на півдорозі. Звісно, є й похмурі дні у навчанні. Я пам’ятаю один з таких сірих днин, саме після заворушень в Лос-Анжелесі. В той час я супроводжував групу дітей: всі сміялись і безтурботно теревенили, а я саме подумав з гнітючою ясністю про їхні перспективи на майбутнє. Тут вони являли собою суміш чорних, латино-американських і білих дітлахів, в основному з бідових родин. А Лос-Анжелес у той час крив собі і расову, і класову небезпеку, яку так вдало облагороджувала мас медіа. В мене серце обливалося кров’ю, коли я усвідомлював, що насправді чекає на цих дітей, моїх дітей –адже вчителю притаманне відчуття власності.  Я раптом був збитий з пантелику однією думкою про те, що насправді у віці 4-5 років такі діти вже були приречені на невдачу, якій не позаздриш. Статистичні дані лізли у голову, коли я намагався підрахувати шанси, ховаючи власний відчай від допитливих дитячих оченят.  

В цей день, як і наступні дні, я замислився про інший бік стрімких перегонів на американських гірках –про незрівняну ні з чим радість і нагороду за те, що зміг справити вирішальне значення принаймні на когось. Кожен вчитель прагне, щоб його пам’ятали, щоб врізатись у лабіринти пам’яті і не загубитись там, щоб дитина пронесла про тебе згадку крізь роки. В мене, наприклад, ще нема такої історії, як у моєї мами. Цю історію мама відносить до тих, що зачіпають струни душі і переконують у правильності обраної професії навіть після 45-річного стажу виховання і навчання дітей.  

Якось моїй мамі подзвонили. Це був дзвінок здалеку, і леде знайомий голос обізвався на іншому кінці. Кумедно виходить, коли нам інколи доводиться справлятися з витівками пам’яті. „Добридень, Місіс Уелч? Це Міріам Ірвінг. Ви пам’ятаєте мене?”  

Я розреготався не на жарт, коли мені розповіли. Колись дуже давно Міріам Ірвінг була у групі моєї мами в дит садку. Я в захваті від її цілеспрямованості, що додала сили Міріам наважитись на дзвінок, не дивлячись на те, що її, можливо, і не пам’ятають вже. Я б ніколи не наважився на такий вчинок. Міріам звісно не знала, що то було б абсурдним вважати, що її забули.  

Міріам приблизно мого віку. Ми росли разом, разом гралися. Вона і її брати були майже такого ж віку, як наймолодші з дітей моєї мами.  Вони були представниками поодиноких сімей афро-американського походження в Селемі. Звісно наша дружба міцніла завдяки зусиллям моєї мами. Я вважаю, що мама думала, що нам пощастило, що у нас були саме такі друзі. Ми разом зависали і їздили в подорожі, особливо влітку. Якось ми гасали по хаті і врізались одне в одного  так смачно, що я вибив зуб об її чоло. Наші брателло кепкували з нас і підсміювались, що ми ніби подобаємось один одному. Мабуть, вони мали рацію. Якоюсь мірою вона була моя перша дівчина. Її чоло загоїлось, але коли я посміхаюсь, то видніється вставлений зуб – світлий трофей про час, який ми провели разом.  

Однак спогади, які стрімголов пронеслись перед очима мами, не співпали з тими, які пронесла Міріам крізь роки. І це краса, яка притаманна професії вчителя, і нашій пам’яті. Тебе все рівно трішки застають зненацька, коли стає відомо, що насправді вкарбувалось в пам’яті у дитини. „Ви пам’ятаєте дит садок?”, -Міріам розпочала розмову. Відчувалось, що її голос наповнювався хвилюванням. А очі мами наповнювались слізьми і важкістю незакарбованих у пам’яті подій ще до того, як вона почула всю історію.  

„Я саме малювала на класній дошці і замурзалась крейдою”, -продовжувала Міріам. „Я всілась на підлогу і випалила: „От і добре, тепер я така ж біла, як і інші діти””. Моя мама згадала, її спогади перенеслись в час пізніх 60-тих, коли гордість за своє афро-американське походження лякала ФБР тако мірою, що вони вбивали членів політ організації „Чорна Пантера” навіть тоді, коли ті ще ніжились у ліжку. „Ви мене вмили. А потім сказали: „Ні, манюнька, ти не біла. Ти чорношкіра дівчинка. І тобі є чим пишатись”. І ви змусили мене стати в коло і сказати всім дітям, що я не біла, а чорношкіра дівчинка. Я пишалась бути такою. Ви пам’ятаєте це?”.  

Знову, здавлений смішок у мене. Звісно, вона пам’ятала. Але вона не могла пам’ятати так само, як запам’ятала Міріам. „Я не впевнена, що ви в курсі, наскільки це було для мене важливо”. Правда, але тепер знає. Дивно, що наші вчинки направлені не на майбутнє, а на те, що це буде правильне рішення в даний момент. Зараз, крізь роки і кілометри, таке звалюється з небуття, як сніг на голову. „До речі, -Міріам продовжує, -я виходжу заміж в наступному місяці і запрошую Вас на весілля”. Мама розплакалась, коли повісила слухавку.  

Без сумніву, вона поїхала автобусом до Вірджинії. Вони туди переїхали. Мама перевдягнулась в дамській кімнаті на вокзалі,потім було сльозоточиве воз’єднання, не змусив себе чекати і швидкий від’їзд через брак часу. І мама поверталась додому. Міріам надіслала фотки, коли в неї народилося маля, а потім ще одне, але я не впевнений, бо ми знову втратили зв’язок.  

Я гадаю, що вона не до кінця усвідомлювала, так само як вона висказалась з приводу спогадів моєї мами, той влив, який вона принесла разом зі своїм поверненням. Мужня, кидаючи виклик, не дивлячись на те, що її могли забути, намагалась додзвонитися крізь роки. Інколи вони дійсно повертаються.  Вона й гадки не мала, чим ми займаємось, не могла передбачити, що ми розробляємо альтернативну модель навчання –таку, яка б дозволила перемогти расові і класові забобони і упередження. Вона і гадки не мала; вона просто вчинила вірно, як їй це здавалось в той момент, без проекції на майбутнє. І саме це наділяє таку історію неперевершеною силою. Це дар. Я перевертаю його, наче камінь-оберіг, щось на кшалт транквиліту, який заспокоїть розпечені нерви. Гладжу його краї, коли на америанських гірках перехоплює подих від висоти. Сподіаюсь, що я доживу до того часу, коли і в мене буде така історія, щоб інші пишалися мною так само, як я пишаюсь своєю матусею і Міріам. Я хочу, щоб Міріам знала, як її історія не залишила байдужими багатьох людей, стимулюючи натхнення. Гадаю, я не відступлю і буду вчителювати.  

*****************  

Мені особливо прийшлася до вподоби влучна метафора про транквиліт, коли я перечитав свої записи. Я вийняв стару історію і слова пройшли крізь мене, такий жаданий заспокійливий засіб. Ми були на межі закриття більше разів, ніж я можу пригадати; ми мусили відбиватися від розробників, нахабних нестерпних людей, впертих і назойливих інспекторів, які „чули де дзвін, та не знають, де він”...і звісно ж банківські структури, федерали та інші вовки. Все за ради того, щоб не відступати від нашої справи. Важко, здається, по-поліанськи, що носиш воду в решеті, якщо рахувати великим досягненням те, що ми ще не зачинились. Але прав був і Кіплінг –„якщо тобі вдається не втрачати здоровий глузд, коли всі навколо втратили його і звинувачують тебе у цьому...”  

За ці роки я втратив батька, у Міріам помер чоловік і брат. Джулія і я разом з тих пір, як я вперше почав писати, 70-річчя мами (на яке була запрошена і Міріам) відкрило відлік для наступного юбілею. Мама залишається життєрадісною і неперевершеною. Якщо розмірковувати більш глибоко, то непремиримість зі становищем бідних у Лос-Анжелесі здається дитячими забавками, на зміну яким прийшли живі жахіття, про які ми і гадки не мали. На зміну прийшли, як віртуальні, так і реальні жорстокості і нещадності, щось на зразок псих лікарні для бідних з усіх куточків світу, від Нового Орлеану до Гази і далі. В один голос кричать правлячі кола, в той час як прірва між багатими і бідними розширює своє чрево, без надії на кращі замінники для політичних ток-шою, де хизуються добротні дяді з добротними мішками грошей.  

Стає нестерпно, аж поки я не знаходжу старенький транквиліт, заспокійливе для душі навіть тоді, коли я почуваюсь зрадженим капітаном на кораблі, виявляючи своє божевілля тим, що стискаю камінчик-оберіг все сильніше в відкритому суді. Продовжувати свою справу? Гадаю, що так. Такі ж божевільні? Можливо. Але найважливіше те, наскільки банально це не звучало б, таки не відступили, незважаючи на пройдений тернистий шлях...  

2008 Деніел Патрік Уелч. Право на дтворення тексту надається із вказанням посилання на danielpwelch.com.

З англійської перевела Мілаш Ірина 

Письменник, співак, лінгвіст і активіст Деніел Патрік Уелч живе і працює в Селемі, штат Масачусетс, разом з дружиною, Джулією Намбалірва-Лугуд. Разом вони керують школою Грінхаус (http://www.greenhouseschool.org) і проводять практичні заняття і семінари з музики і історії. Ерклади статтей доступні більш, ніж на 20 мовах. Наперед вдячні за посилання на danielpwelch.com. Новий СD вже можна замовити на сайті dansshop.htm#CD: Let It Snow.

^  Top  ^